Путін прорахувався у війні проти України

Через війну, розв’язану Росією проти України, багато хто намагається краще зрозуміти психологію людини, яка її і розв’язала – Володимира Путіна. Британський журналіст та письменник Філіп Шорт (Philip Short) написав 700-сторінкову біографію Путіна, опубліковану в США буквально днями. Названо її ясно і коротко – «Путін» (у британському виданні назва довша – «Путін, його життя і час»).

У книзі опубліковано багато фактів і деталей, невідомих досі, і її можна вважати першою спробою саме біографічної розповіді про нинішнього російського президента – більшість книг про Путіна досі концентрувалися на аналізі його політичної поведінки в ролі лідера Росії. Більшість рецензій, у тому числі й критичних, віддають належне скрупульозності автора, який зробив серйозний екскурс у дитинство та юність Путіна. Однак у цілого ряду рецензентів праця Філіпа Шорта викликала відчуття того, що британський автор, бажаючи бути неупередженим, видав Путіну необґрунтований кредит довіри, який важко пояснити.

Експерт Джорджтаунського університету та ветеран розвідки США Анджела Стент (Angela Stent), співвітчизниця Філіпа Шорта, у своєму огляді для газети The Washington Post пише:

«У цьому портреті Путіна набагато більше симпатії, ніж у книгах інших авторів. Шорт явно поважає самого Путіна і те, чого той досяг, і видає йому кредит довіри з багатьох питань, відповіді на які ми, можливо, ніколи не дізнаємось. Шорт звинувачує Сполучені Штати і, меншою мірою, Європу в тому, що сталося в Росії, і розлад у відносинах з нею. Він обговорює злочини Путіна, але каже, що Захід надто довго демонізував Путіна та Росію… Шорт приєднується до хору тих, хто звинувачує НАТО у тому, що почалася війна в Україні. Він описує пострадянський простір як «поляну Москви». Мабуть, як і Путін, він вважає, що ці країни не повністю суверенні».

Ангус Маккуїн (Angus Macqueen) у британській The Guardian, що в цілому шанобливо описує працю Філіпа Шорта, також відзначає розмитість в оцінках, яку Шорт дає діям Путіна: «Він регулярно називає Путіна брехуном, але знову і знову ухиляється від того, щоб покласти на нього пряму відповідальність за деякі з найбільш кричучих дій. Зауваження на кшталт «важко судити» чи «нічого конкретного не вказує» переповнюють усі його описи в критичних моментах».

Про те ж пише і Карл Роллісон (Carl Rollyson) у статті для Datebook, культурної програми газети The San Francisco Chronicle: «Хоча Путіна і звинувачують у різних казуїстичних прийомах, Шорт майже завжди реабілітує його, написавши, що багато з того, що говорять про ньому його критики, не більше ніж чутки чи плітки».

Тим не менш, у Російській службі «Голосу Америки» Філіп Шорт ясно каже: напад Путіна на Україну був, з одного боку, характерним для президента Росії кроком, а з іншого – його великим стратегічним прорахунком.

Данило Гальперович: Ви, мабуть, уже бачили рецензії. Що ви думаєте про реакцію вашої книги?

Філіп Шорт: Так, я бачив деякі рецензії, опубліковані у Британії та США. Одна з проблем сьогодення – люди зараз настільки емоційно (що цілком зрозуміло) реагують на те, що відбувається в Україні, що подивитися тверезо, відсунути емоції та моральний аспект убік, поглянути на речі з позиції політичного реалізму для них дуже складно. Ми бачимо, що багато хто з тих, хто писав свої відгуки на книгу, взяли її в руки з уже упередженими думками, і якщо книга відповідає цій упередженості, якщо вони згодні з тим, що там написано, то вони вигукують: «Як чудово, це абсолютно вірно!», а якщо це суперечить їхнім припущенням, то вони незадоволені, і кажуть: «Ну, ось це, на мою думку, він розуміє неправильно». І частково це саме тому, що ми зараз у такій ситуації. Для успіху книги, звичайно, добре, що Путін і Росія зараз – такі собі «гарячі теми», але це не надто добре в тому сенсі, що люди вже мають думки, що чітко склалися, з приводу цих тем.

Д.Г.: Зараз, коли ви бачите, що Путін намагається просто знищити Україну, що його армія чинить там масові військові злочини, а Кремль взагалі не визнає всього цього – чи написали б ви цю книгу інакше?

Ф.Ш.: Те, що відбувається зараз в Україні – я не хочу сказати, що це було передбачувано, тому що дуже мало хто дійсно це передбачав, і більшість моїх російських та європейських друзів думали, що цього не станеться, просто не може статися – але це дуже характерно для Путіна. Він завжди робив не те, що люди від нього очікували, те, що, як вони думали, він ніколи не зробить, а він просто робив це. Так що в цьому сенсі все, що сталося, було якщо не передбачуваним, то, принаймні, дуже відповідним тому, що розвивалося останні 20 років. Я не бачу це як якесь відхилення. Це огидно, це більш ніж сумно, це завдає неймовірних страждань, але це – логічний результат багатьох подій останніх 20 років.

Д.Г.: Ви описуєте в деталях дитинство Путіна, але часто причини формування особистості лежать у дитинстві, а й у різних поворотних моментах вже цілком дорослого життя. Як ви вважаєте, чи були у Путіна такі поворотні моменти, коли він був уже дорослим?

Ф.Ш.: Я все ж таки думаю, що дитинство відіграло тут абсолютно вирішальну роль. Як кажуть єзуїти: «Покажіть мені дитину у 7–8 років, і я скажу, що це буде за людина». Це не завжди вірно, але у випадку Путіна багато з того, що зробило його тим, ким він став, сягає корінням у його дитинство. І я не маю на увазі те, що у нього було важке дитинство в одному з досить жорстких і неблагополучних районів Ленінграда, я говорю про те, як на нього вплинула сім’я – його батько був дуже зануреним у себе, закритим, ніколи не виявляв своїх емоцій крім виняткових випадків. І Путін у дитинстві ріс дуже потайливим, він ніколи не був відвертим із друзями в школі. Якщо він бився, то бився так, ніби це остання бійка у його житті, і перемога йому потрібна за всяку ціну. Основний вплив на нього мали батько з матір’ю, і воно було вирішальним. Я не думаю, що поворотним моментом у пізніші роки стала його служба в КДБ: ця спецслужба стала, швидше, продовженням того шляху, на який він став раніше, але вона відточила його характер і забезпечила його новими прийомами, а також надала його погляду на світ деякі деталі. Можливо, поворотним моментом став початок президентства, коли він зіштовхнувся із ситуаціями, в яких йому треба було вжити владу. Він повинен був приймати рішення – наприклад, у випадку з Ходорковським йому треба було вирішити – віддати перевагу дружбі із Заходом та заохочення інвестицій, або побудова вертикалі влади з контролем над великим бізнесом. І пізніше теж були моменти, коли його влада та бажання підтримувати контроль над Росією переважили все інше. Я думаю, це вірно і у разі його війни проти України: так, проти Росії введено потужні економічні санкції, але для Путіна це вдруге, первинне ж – затвердження місця Росії у світі, такого, яким він це місце бачить.

Д.Г.: Так, але якщо він намагався домогтися для Росії становища у світі кращого від нинішнього, то він досяг прямо протилежного: НАТО почувається сильним і єдиним як ніколи, кордон Росії і НАТО подовжився на третину, Росія перебуває під потужними економічними санкціями і поступово занурюється в дедалі більшу. залежність від Китаю, і таке інше. Чи можна говорити про те, що, реалізуючи своє бачення світу, він припустився найбільших стратегічних прорахунків, які він просто не може визнати?

Ф.Ш.: Так, НАТО зараз зміцнило свою єдність і зміцнилося саме, і ми бачимо, що Швеція та Фінляндія приєднуються до блоку. Але вся ця гра ще далека від фіналу, і я знаю багатьох американських військових фахівців, які вкрай обережні з приводу того, чим це може закінчитися. У Франції на залізничних переїздах для транспорту є попереджувальний знак: «За поїздом може ховатися інший поїзд», і ця метафора відноситься і до НАТО: хіба ні, навіть на тлі зміцнення єдності, руху в різні боки всередині блоку та збільшення розколу з певних питань? Те, що зараз здається незначним, може загостритися пізніше. Чи бачимо ми, що США та Захід справді продовжать підтримувати Україну на нинішньому рівні? Як довго це триватиме? Занадто багато неясностей. На мій особистий погляд, Путін прорахувався відразу кількома, абсолютно ключовими пунктами – він прорахувався з приводу того, наскільки сильна російська армія, щодо її здатності виконувати те, що він задумав; він повністю прорахувався з приводу того, як українці відреагують, прорахувався щодо Зеленського, який довів, що може бути лідером, який надихає свій народ – тобто Путін дуже багато чого розумів неправильно. Але я висловлювався б з обережністю з приводу того, як це все може закінчитися. І я важко уявляю собі, як Україна може «перемогти» і відкинути Росію хоча б до кордонів станом на 24 лютого. Навіть за підтримки Америки та інших країн це буде дуже складно. Не неможливо, але поки що на це не схоже. І всі війни закінчуються якимось компромісом та фіксуванням статус-кво, замороженим конфліктом чи, швидше, замороженим світом. І поки що ніхто не знає, що буде.

Д.Г.: Насправді, аж ніяк не всі війни закінчуються дипломатією – була велика кількість воєн, які закінчувалися військовою поразкою агресора та його капітуляцією, так було в обох світових війнах та багатьох інших. Але продовжимо про Путіна. Ви покладаєте у книзі велику відповідальність на Захід за те, що Путін почав проводити політику, яка призвела до нинішньої ситуації. Але насправді Путін з перших днів свого президентства проводив таку політику всередині країни: звірства російської армії в Чечні вже детально задокументовані, Путін у перший рік атакував головні незалежні медіа, він відразу ж фактично відібрав владу у регіонів і самоврядування. Чому ви вважаєте, що все це не ознаки того, на що він потім перетворився на загрозу для світу?

Ф.Ш.: Біллу Клінтону та Тоні Блеру, які були лідерами Заходу на той час, не подобалося те, що робилося в Чечні, але вони прийняли це, оскільки, можливо, вважали, що іншого способу щось там зробити просто немає. Росія тоді мала (і до певної міри це зберігається і зараз, хоча й меншою мірою, завдяки деяким реформам міністра Анатолія Сердюкова) армія, що діяла, як бульдозер – вона була…